Меморіалізація полеглих захисників — динамічний процес, що триває та стабільно викликає дискусії між громадськістю та органами місцевого самоврядування.
Нещодавно ХАЦ публікував інтерв’ю з хорунжим корпусу “Хартія” Вадимом Поздняковим про хід вшанування полеглих бійців у Харкові та області, проблемні громади, способи меморіалізації героїв та “живу пам’ять”.
На продовження теми голова ХАЦ, депутат Харківської міської ради і військовослужбовець Дмитро Булах розповів про еволюцію оптики перейменувань у Харкові від Революції Гідності до сьогодні, баланс у топоніміці, віддання шани полеглим героям, а також необхідність перезавантаження стосунків можновладців з громадою та зміну міських пріоритетів в умовах війни.
“Прорадянські сили намагалися зберегти більшовицькі назви”
Дмитре, як людина з досвідом в органах місцевого самоврядування і активізмі, розкажи, як у твоєму житті почалися процеси декомунізації, які потім трансформувалися в деколонізацію і далі?
Для мене це почалося не у 2014-му, а ще в дитинстві. Тоді я жив на вулиці Плеханівській і не міг зрозуміти: чому Плеханівська? Також був проспект Леніна тощо. Ще під час навчання у школі всі ці топоніми викликали у мене багато питань.
А чому в тебе виникали ці питання? Ти якось цікавився і вивчав бекграунд персонажів, на честь яких названі вулиці?
Так. Як людина допитлива, я багато читав, мене цікавила історія. Тим більше історію тоді вже викладали не в радянській канві, а в українській. І я запитував вчителів та рідних щодо цього. Моя родина постраждала просто за те, що вони свого часу були більш успішними в селі, були репресовані, розкуркулені, а частина вбиті.
До того ж, у тому ж Києві, коли я приїжджав, вже не було навали цих Ленінів.
Це ти про часи ще до Майдану?
Так. У Києві ще у 90-х багато топонімів перейменували. А в Харкові перейменували площу Дзержинського на Свободи і декілька вулиць. Але проспект Леніна, вулиця Плеханівська, Московський проспект і так далі залишалися.
А чим ти пояснюєш те, що в Києві, на Заході України ці процеси розпочалися раніше, ніж у Харкові? Тим, що тут не було такої політичної культури, чи просто електорат у місцевих політиків був такий, що вони боялися на це йти?
Електорат — це наслідок, як на мене.
Тоді Харків був більш промисловим містом. У нас було багато великих підприємств із вертикальною організацією роботи. У 80-х-початку 90-х по всій країні йшов доволі потужний демократичний процес. У Харкові ще до Верховної Ради СРСР обирали демократичних депутатів, а не комуністичних. Проте ці процеси швидко припинилися, бо гору тут взяли “червоні директори” або “комсомольці” на кшталт [Євгена] Кушнарьова. І вони це все підім’яли і придушили.
У Києві було не так через більшу кількість творчих і наукових працівників. У нас їх теж багато, але не настільки. До речі, це можна було побачити і зовсім нещодавно: в Шевченківському і Київському районах Харкова традиційно було більше викладачів, наукових працівників, і на виборах вони голосували по-іншому, ніж решта — принаймні так було до початку великої війни. Отже, у Києві, на відміну від Харкова, до влади не прийшли комсомольці та “червоні директори”. Там мером спочатку став Леонід Косаківський — теж із комуністичного середовища, але це кон’юнктурно-номенклатурна історія.
Тож менша заідеологізованість з боку влади дала можливість Києву пройти цей етап трохи раніше — частково, там теж залишалося багато [радянських] топонімів. Натомість у нас точково перейменували майдан Дзержинського, площу [Радянської України на] Конституції, вулицю Свердлова на Полтавський шлях. І наприкінці 90-х цей процес зупинився.
Я вже став студентом, відбулася Помаранчева революція і були очікування, але вони не виправдалися. Потім сталася Революція Гідності, яка відкрила в моєму місті можливості для змін топонімів. Але і тут [у Харкові] намагалися [не перейменовувати, а пов’язати] Фрунзенський район з ім’ям іншого Фрунзе. Жовтневий, бо там щось ще…
Так. Прорадянські консервативні сили намагалися зберегти [більшовицькі назви]. І цей тренд досі є і вже став специфічною політичною культурою в Харкові. Й ми бачимо її не лише в назвах вулиць, а і в об’єктах у публічному просторі, стосунках адміністрації і громади.
Можеш розповісти саме про свій досвід у цих процесах як активіста? Тобто ви з Вадимом Поздняковим разом були в організації “Деколонізація. Україна”?
Тоді ми з Вадимом ще не були знайомі, познайомився трохи пізніше. Наприкінці 2015-го я став депутатом облради. Якраз тривала перша хвиля декомунізації. Тоді був трохи інший підхід: спочатку місцеві ради мали право перейменовувати [радянські топоніми], потім, якщо цього не зробили, наступала черга міського голови, й врешті — голови обласної адміністрації. Ці перші дві черги пройшли, щось частково перейменували, але намагалися зробити фейк на кшталт “Фрунзе-Фрунзе”, нічого не змінювати. А також організували громадські слухання, куди нагнали бюджетників. Ми не дали їх провести.
Тоді право [перейменовувати топоніми] перейшло до голови обладміністрації Ігоря Райніна. Ми працювали з Харківською топонімічною групою у складі [історикині] Марії Тахтаулової, [активіста] Сергія Жукова,[історика] Едуарда Зуба, який зараз вважається безвісти зниклим та інших людей. Як депутат облради я звернувся до голови обладміністрації з пакетом пропозицій перейменувань. Десь 80% назв з цього пакету врахували. За невеликим винятком — дуже прикрим для мене.
До речі, тоді була і пропозиція перейменувати станцію проспект Гагаріна на Леваду. І щодо станції Індустріальної (колишньої Пролетарської) на Зелений Гай або Чугуївську.
І це теж, до речі, приклад, коли штучно ускладнили топоніміку…
Там плутанина. Індустріальною раніше називалася нинішня станція імені Олександра Масельського. І її пропонували перейменувати теж, бо Масельский [як комуністичний діяч] підпадав під декомунізацію. Але в нього було звання заслуженого працівника сільського господарства — єресь просто. А щодо цього в законі були винятки.
Тож ця станція метрополітена уникнула перейменування. Ми пропонували повернути їй назву Індустріальна, яку вона носила [до 2014 року], а нинішню Індустріальну (колишню Пролетарську) назвати Зеленим Гаєм або Чугуївською. Тоді б не було цієї плутанини.
Чим керуються люди, які пропонують такі недолугі трансформації?
Мій висновок за багато років, які я в цій темі — люди керуються взагалі нічим, часто це пальцем у небо. Вони не розуміють фундаментального значення топонімів для формування світогляду, середовища.
Також вулицю Свободи (колишню Іванова) ми тоді пропонували перейменувати на честь Василя Стуся. Врешті таку назву отримала колишня Механізаторська. Вулиця Свободи — це невдала назва, бо вона біля майдану Свободи. Поруч є два об’єкти з однаковою назвою і за логікою перейменувань це неправильно.
Чи можеш ти виділити тих, хто саботував цей процес — депутати міськраді, міський голова, керівники районів?
За часів Кернеса гальмувала вся міська рада, бо Кернес точно був не за. Були вимоги закону [щодо перейменування радянських топонімів], але він намагався закон підлаштувати під себе, щоб нічого не робити. Зрозуміло, що не перейменувати проспект Леніна він не міг, хоча міг, можливо, і іншого Леніна знайти. Або [залишити цю назву] на честь якоїсь Лєни. (Усміхається)
Кернес був проти й через те, що його система була супервертикальна, всі в міськраді були проти. В обладміністрації тоді були інші настрої — там теж вертикальна структура, але не настільки. І тоді ми всі здобули цю історію [з перейменуваннями]. На мій погляд, за деяким винятком, нові назви були більш-менш нормальні.
“Потрібен баланс Квіткових і топонімів на честь історичних постатей”
Якщо повернутися в наш час, наскільки, на твою думку, змінився статус-кво, що треба з боями просувати доречні назви в органи місцевого самоврядування, а ті потім саботуватимуть їх? Чи бачиш ти зараз, що можновладці щиро розуміють необхідність таких змін або скоріше йдуть на них, бо це в тренді і вони змушені так робити?
Мені здається, зараз все суттєво змінилося. Немає такого несприйняття перейменувань, як тоді. Насамперед були і є вимоги закону. Але вже зараз я безпосередньо був долучений до цих процесів — і до топонімічних комісій, і до комунікації з міським головою, з його заступником.
Але треба розуміти: після початку великої війни сильно змінивися настрій — у харків’ян зокрема. Це вже навіть не Харків 2021 року, а тим більше — не 2015-го. Великий стрес, потрясіння, щоденні “прильоти” примусили багатьох містян почати аналізувати.
Нещодавно я переглядав відео з сесії міськради з дебатами чинного міського голови Ігоря Терехова щодо перейменування Петра Григоренка назад на маршала Жукова. І він виступає категорично проти топоніма на честь Петра Григоренка. І це ж вже не часи Кернеса, а буквально рік до повномасштабної війни.
Це окремий біль. Тоді це була вже, здається, третя спроба повернути проспекту Петра Григоренка ім’я маршала Жукова. До цього ми двічі — я безпосередньо брав у цьому участь — відбивали ці намагання в судах.
Це була відверта передвиборча політична спекуляція. Тоді в 2021-му чинний міський голова йшов на вибори, бо після смерті Кернеса він рік був у статусі виконуючого обов’язки. Це просто дурна історія про консервативні прорадянські настрої.
Тобто ця показова битва за маршала Жукова була розрахована на совковий електорат?
Так, але у 2021 році такого електорату було вже набагато менше, ніж у 2015-му. І це виглядало дуже погано з усіх боків — політичного, морального, історичного. Врешті 2022-й дав відповіді на питання, хто був правий.
Закінчилася ця історія провалом. І Петро Григоренко залишився у нас на мапі міста одразу в двох місцях. Крім проспекту, є ще вулиця Петра Григоренка, яка тягнеться від Оперного театру до Клочківської. Бо тоді була пропозиція [міськвиконкому]: “Давайте тут [зробимо] вулицю [Григоренка], а там залишимо [проспект] маршала Жукова”. Вибачте, але це смішно — на цьому крутому схилі навіть немає жодного будинку.
Тобто загалом у міської адміністрації немає глобального бачення, концепції щодо топоніміки, тому все роблять точково і хаотично?
У виконкому цієї концепції не було. Проте у 2023 році у нас вона була. Ми тоді нормально відпрацювали з міським головою. Не завжди одразу, іноді це було з п’ятої, сьомої розмови — наприклад, щодо вулиці Йогансена (колишньої Лермонтовської).
Частину цього пакету ми відпрацювали з Вадимом Поздняковим, Марією Тахтауловою, Сергієм Жуковим, але [з’явилися] і нейтральні та досить дивні назви — наприклад, провулок Заможного [колишній Іжевський — авт.], на якому навіть асфальту немає.
А хто запропонував такі назви?
Це народжувало середовище міськвиконкому.
Який у вас загальний алгоритм дій щодо перейменувань? Наприклад, у тебе є ідея перейменувати Лермонтовську? Що робити далі?
Зазвичай я йшов і комунікував цю історію з міським головою і його заступником. На мою думку, вийшло більш-менш непогано. Далеко не ідеально. Але я бачу інші міста, де більш неадекватно [перейменували топоніми]. Причому перегиби бувають в різні боки: як у нейтральні — Заможні, Веселі, Світанкові тощо — так і в іменні.
Треба шукати баланс у цих назвах. По-перше, щоб і людям було зручно в сенсі переходу на нові назви, відсутності дублювань. І, по-друге, щоб назва — навіть нейтральна — відображала характер і сенси.
Чи не бачиш ти зараз надлишок цих нейтральних назв? Нещодавно, наприклад, я був на Немишлі, і знайшов там Романтичну набережну і Квіткову вулицю. Хоча квітів там особливо не побачив.
(Усміхається) А романтику побачив?
Романтика там теж специфічна.
Можливо, що і варто було б [перейменувати ці вулиці]. Але важливо, щоб були не лише іменні. Потрібен баланс Романтичних, Квіткових, Світлих і топонімів на честь історичних постатей.
Вулиць з нейтральними назвами дійсно багато. Але зазвичай вони локальні, часто — на 100-200 метрів. Ну не можна вулицю на 10 будинків назвати умовно іменем Петлюри — це дуже маленька вулиця для такої постаті, це навіть принизливо.
Так само, якщо герої нашої війни жили на цих маленьких вулицях — є сенс [перейменовувати на честь них]. Але абияку вулицю довжиною 30 метрів [називати] на честь відважної, гідної людини — це не дуже адекватно.
І знову ж — як назвати так, щоб нові назви цих вулиць прижилися? Бо є ті, які перейменували, але вони живуть [зі старою назвою] — як та сама станція метро Індустріальна, яку все одно кличуть “Прольот”. Бо обрали невдалу назву. І треба буде, найімовірніше, знову її перейменовувати.
Це якраз як з Аерокосмічним проспектом — нова назва теж не прижилася.
Так, Аерокосмічний — це історія, що не взлетіла. Так само як і Нескорених. Ці вулиці все одно називають Гагаріна і Героїв Праці відповідно.
А, наприклад, щодо Конторської я навіть не міг згадати, що раніше вона була Червоножовтневою. Бо обрали вдалу назву.
Конторська — це стара історична назва. Навіть коли вона була Червоножовтневою, люди називали її Конторською. Те саме стосується і проспекту Байрона — колишнього Героїв Сталінграда. [До 1982 року] це була вулиця Байрона.
Чи залишилися зараз на мапі Харкова якісь топоніми, які тебе тригерять і з якими, на твою думку, недопрацювали?
Є декілька таких назв. Є невдало перейменовані. Вулиця Свободи, на жаль. Аерокосмічний проспект. Харківське шосе.
Героїв Харкова.
Героїв Харкова. Нескорених. Це відверто невдалі назви. Вони вже не зажили, не інсталювалися на мапу міста. Але від початку було зрозуміло, що не ляжуть. Ми казали, але хто нас слухає?
Є дублі. Наприклад, бульвар і вулиця Богдана Хмельницького — два великих топоніми, які прилягають до проспекту Героїв Харкова. Є питання з безліччю Академіків Павлових. Не тільки щодо вулиці — на мапі міста є ще декілька топонімів Академіка Павлова [провулок, в’їзд та станція метро — авт.] Це викликає плутанину.
А ще мені прикро за станцію метро Ярослава Мудрого.
Що цю станцію не перейменували на Політех?
Мені [більше до вподоби] станція Нагірна.
Тобто більше історична назва?
Район Нагірний, тому ця назва була б автентична.
А Ярослава Мудрого там є і вулиця, і університет, і станція. Масло масляне. Воно не живе потім і знов виникає плутанина. “Я на Ярослава Мудрого” — “Де на Ярослава Мудрого?” І треба уточнювати. На метро або на вулиці Ярослава Мудрого.
Або під пам’ятником Ярославу Мудрому.
Так. Тож основну частину ми перейменували, але у нас залишився невеличкий резерв об’єктів, щоб після війни доперейменовувати їх на честь підрозділів або людей, які себе героїчно проявили. Серед цього резерву багато дублів. Ми не перейменовували їх, щоб потім і плутанину усунути, і відзначити тих, хто цього заслуговуватиме.
“Потрібно сформувати культуру вшанування”
Якщо порівнювати процес меморіалізації з декомунізацією, деколонізацією, на твою думку, чи краще він йде або ти також бачиш у цьому хаос?
З меморіалізацією у мене багато питань. Окрім вулиць, меморіалізація — це місця в публічних просторах, де люди, які втратили близьких, або родичі тих, хто зник безвісти, могли б збиратися та взаємодіяти з простором. У нас у місті — в найкращі часи двомільйонному мегаполісі — такого місця немає.
У нас були намагання створити його, наприклад, під великим прапором на набережній. Але воно не взлетіло. Цих місць не з’явилося і це дуже погано. В інших містах з’явилися хоча б тимчасові.
Є такі чесні меморіали, як прапорці під обладміністрацією. Але цей меморіал облаштовують самі родичі. Й, до речі, не завжди знаходять розуміння — я чув від різних чиновників, що цей меморіал погано виглядає. Але ж ви працюєте з цим середовищем, з цими людьми — знайдіть з ними спільне рішення, включіть їх у цей процес і зробіть меморіал!
Зараз є декілька намагань [зробити меморіальний простір у Харкові]. Наприклад, є проєкт “Місто на лінії”. Але керівництво міста не розуміє або не відчуває, що це потрібно. За чотири з половиною роки у нас стільки жертв…. Очевидно, що потрібне місце, де ми всі — родичі і загалом харків’яни — зможемо горювати, проживати це.
Тобто виходить, що знову місто гальмує процес…
Адміністрація.
Я знаю декілька місць, де вони заявляли, що хочуть зробити меморіальний комплекс: у Карякіному саду біля 134-ї школи та в лісі біля онкоцентру в Помірках.
Питання не в одній людині, яка ухвалить рішення, а в тому, щоб напрацювати механізм, як його ухвалюватимуть, взаємодіяти зі спільнотами родичів.
Зараз я намагаюся просувати процедуру поховання харків’ян — як місто прощається зі своїми містянами, які загинули на війні. Це ж не просто про те, що хтось помер від старості, а хтось — на війні і ховайте так само. Це неправильно.
У тому ж Львові є культура пам’яті, коли люди стають на коліно, коли поруч проїжджає кортеж з полеглим на війні. А в Харкові цієї культури немає.
Відбувається просто поховання. Хоча, якщо брати процедурну організацію самого поховання, Харків — не найгірший в Україні. У нас є міста, які ще і знущаються з родичів [полеглих героїв]. Харків цього не робить. З того, що я бачу — у нас все максимально спрощено, людиноцентричне, родичів не перевантажують.
Але ж культура пам’яті не тільки про це. Потрібно, щоб місто могло віддати шану цим людям, щоб кортеж міг проїхати вулицями на поховання [на 18-му цвинтарі].
Але опонент може заперечити тобі — мовляв, якщо ми будемо публічно висвітлювати маршрут і час руху кортежа, ворог може туди поцілити. Це про контраргумент, який може навести міська адміністрація.
У нас регулярно проходять публічні заходи і не тільки в укриттях. Можна вигадати виправдання будь-чому, щоб не робити нічого. Але потрібно сформувати культуру [вшанування], щоб люди розуміли, що люди, які живуть поруч з нами, пожертвували своїм життям, [щоб ми могли жити тут]. У дітей немає батьків, у матерів — синів, іноді єдиних. Це жахливо. І це великі жертви заради усіх нас.
З хвилиною мовчання в Харкові така ж сама ситуація. Якщо порівнювати з різними містами, ми програємо їм. На твою думку, чому?
Немає культури. У нас місто соромиться війни. Ми ніби і у війні, але краще торшер поставимо. Є наївне ігнорування, що ми житимемо своє краще життя тут і зараз. А те, що прилетить, хтось загине — ну що ж зробиш. Це досить інфантильна позиція.
Як на мене, це дійсно впливає на людей — вони не до кінця усвідомлюють ступінь загрози через те, що їм замилюють очі інсталяціями, квітами тощо.
Такий нав’язаний інфантилізм. Але насправді він є і в середовищі людей, які ухвалюють ці рішення. Вони кажуть ритуальні фрази: “Слава Україні! Героям слава! Дякую нашим захисникам!” І після цього одразу ж забувають. [Для них] щось десь відбувається — Липці, Козача Лопань, Куп’янськ. А ми тут живемо, у нас все красиво, парки чисті, урни.
Чи не є це небезпечним з психологічного боку для людей, які потім можуть жорстко “обламатися”, якщо раптом відбудеться ескалація?
Правильно, це і про 24 лютого 2022-го, коли був інфантилізм, що все буде добре. А потім, коли так не виходить, всі такі: “А що робити?” Ми ігноруємо велику загрозу, і будемо робити вигляд, що у нас просто звичайне життя. А воно не звичайне. Вчора [після російського удару] під’їзд обвалився.
Тож є психологічна непідготовленість до цього. Відповідно, і хвилини мовчання дотримується більш свідомий. Зараз хоча б стали оголошувати її по всьому місту. Але немає культури, щоб зупинятися, на хвилину хоча б подумати про все, що відбувається з нами щоденно. Мені здається, є такий тренд, що у нас тут “острів Харків”.
Так, ми всі любимо Харків, але ця зацикленість на слові “Харків” вже стає чимось нездоровим, як на мене. Бо все одно, це ж не просто Харків, а Харків у складі України.
Він у контексті глобальної України, Європи взагалі.
Навіщо тоді локальний патріотизм ставити на ваги вище, ніж національну самоідентичність? Це виглядає дуже дивно.
Це дивно і це небезпечно. Згадай Донбас — там теж була сильна регіональна ідентичність. Не через це все сталося, звісно. Але на цьому грали і качали роками.
У нас менше, але ця тема теж є. І острів Харків — це нездорова історія. Але це живе своїм життям ще з часів Кернеса. Треба працювати, щоб більше інтегрувати Харків у тіло країни, але для цього не відбувається практично нічого.
Проте багато людей, військових зокрема, які зараз мешкають тут, зшивають невидимими нитками Харків з Україною дуже міцно. Хоча є і такі, які проникаються цим чванством.
“Соціалістичний рай занадто дорогий”
Яким ти бачиш здоровий розвиток Харкова в умовах, коли триває війна. Як, на твою думку, і розвивати місто, і при цьому не витрачати дарма стільки ресурсів?
Ми вже бачимо, що соціалістичний рай занадто дорогий, а ресурсів немає. На жаль, у Харкові зараз не генерують достатньо місцевих податків, щоб наповнювати бюджет. Багато чого залежало від державного бюджету, субвенцій.
Ми знаємо ситуацію з ресурсами в нашій країні. Думаю, що оптимізація вже відбувається — без бажання міської адміністрації. І всі ці прикрашання будуть природньо прикручувати.
Прорив станеться, коли міськрада почне чесно розмовляти з містянами. Пояснювати. Аргументувати. Чути — тих самих родичів загиблих і зниклих безвісти. Намагатиметься зрозуміти їхній біль. Буде емпатичною до них — не для фотосесій, хороших заголовків, а спробує прожити з ними їхню історію. Тоді будуть рішення.
Ресурси закінчуються, тому нас всіх чекає велика розмова про наше місто. Для чого Харків? Що таке Харків? Ми маємо знайти себе знову, переконструювати наново. Я чекаю, що це відбудеться, бо іншого шляху немає. Раніше у нас був пил в очі у вигляді вітринних проєктів — центрального парку, саду Шевченка тощо. А зараз грошей немає. А ті, що залишилися, не дозволять так пускати пил в очі.
Грошей немає і діалогу з громадою теж…
Діалог з’явиться, бо альтернативи немає. Людям треба буде пояснювати, чому Харків, умовно, перестав бути таким чистим або чому в місті потрібно вводити плату за проїзд.
Гроші закінчилися — звісно, багато в чому через війну, але в державі їх теж немає. І вони йтимуть на оборону. Й це, до речі, про оптимізацію пріоритетів і більшу участь міста у фінансуванні оборони. Бо треба зробити пріоритет — відбитися, а не сподобатися виборцю. До виборів ще дожити треба.
Потрібно буде змінювати систему управління. А її зміна, сподіваюся, призведе до зміни стосунків між міською владою і харків’янами. І тоді, якщо ми почнемо спілкуватися, можливо, зробимо інші пріоритети щодо витрачання наших спільних ресурсів.
Дмитро Кузубов, фотографії — Нікола Герберт
Інші статті:
Ресторан біля пам’ятки архітектури у центрі Харкова? – Та ну ні! Навіть якщо це Zori 
У Харкові створили робочу група з аудиту пошкоджених пам’яток культури 
Харкову за меморіалізацію — 4 з 10. Хорунжий “Хартії” Вадим Поздняков про проблеми вшанування захисників та культуру пам’яті 
СБУ по-тихому закрила справу голови правління ХАЦ Дмитра Булаха 
ХАЦ вимагає долучати суспільство до обговорення важливих проєктів будівництва та відбудови