24 лютого 2022 року поділило життя українців на до та після. В Україні почалася війна. Незважаючи на те, що не в кожному регіоні України точаться криваві бої, вбивають людей та знищується інфраструктура, війну на собі відчув кожен.
Харківський антикорупційний центр зібрав історії людей, які тікали від війни з різних куточків нашої країни та знайшли прихисток у Чернівцях та Чернівецькій області.
«У Харкові зараз пекло»
Харків’янин Валерій в мирному житті працював в сфері IT і писав музику. Після початку бойових дій виїхав з Харкова. Прихисток знайшов в родичів у Чернівецькій області.
«В Харкові зараз пекло. Там бомби, ракети і дуже страшно. Зараз я в Чернівцях зупинився у дуже дальніх родичів. Поки що тут. Чесно кажучи, що робити далі навіть не знаю. Буду старатись відправити дівчину і її сестру за кордон, а сам буду намагатися робити те що можу. Спробую працювати, оскільки я айтішник. Мабуть це буде корисно для всіх. Буду волонтерити, — каже Валерій. — В Харкові дуже багато зруйновано будинків. Навіть цілі райони. Наприклад Салтівка. І це цивільні будинки, тобто там звичайні люди живуть».
В Харкові залишилися його мати, тато та бабуся. Щодня вони зідзвонюються та підтримують одне одного. Родичи виїжджати з пекельного Харкова не хочуть.
«Мої сестри та брати розкидані по різним містам»
Ольга Іляшенко народилася в Донецьку. Але останні роки жила і працювала у Харкові. Вона скрипалька у відому харківському оркестрі Prime Orchestra. Війна застала дівчину в Одесі. Спочатку вона думала повернутися до Харкова, бо в там перебували її хлопець та сестра. Але потяги в тому напрямку ходити перестали.
“Я вирішила їхати на Західну Україну в Хмельницький. Туди зміг дістатися і мій хлопець. Там ми зустрілися і зараз ми знаходимось в Чернівцях. Сюди також приїхала моя сестра. Я сама з Донецька і мої батьки зараз там. Інші сестри та брати розкидані по іншим містам. Я не знаю, що робити далі…”, — розповідає Ольга.
«Ми прокинулися від того, що повз нас летить “Іскандер”»
Василіса з дітьми виїхала до Чернівців через кілька днів після початку війни. Вона розуміла — залишатися в Києві навіть у бомбосховищах вкрай небезпечно.
«Коли в Україні почалася війна, ми три дні з дітьми жили в школі, тому що там близько до підвалу, до укриття. І ми прийняли рішення поїхати після того, як вночі прокинулися через те що повз нас летить “Іскандер” і все озоряється світлом. І я тоді чітко зрозуміла, що не хочу жити з дитиною в школі коли повз нас летають величезні ракети», — розповідає Василіса.
Василісу в Чернівцях приймає Ніка. Вона переїхала сюди вісім років тому з Дніпра. Ніка поселила Василісу з дітьми в квартирі свого дядька, а сама приймає свою рідню з Дніпра та Чернігова.
«До мене вже приїхали мої батьки з Дніпра. Сестра з її чоловіком та великою родиною приїхали з Чернігова. В нас наразі вдома плюс десять людей та кішка. Я щаслива, що принаймні в Чернівцях зараз спокійно. Що ми тут можемо приймати родичів та гостей», — каже Ніка.
Наразі родичі Ніки намагаються перевести своїх колег з Чернігова. Але це дуже небезпечно. Багато, хто просто відмовляється їхати.
«З одного боку в Чернігові залишатися дуже небезпечно. З іншого — їхати опасно. Не всі можуть доїхати живими. Але я щаслива з того, що ми можемо у разі потреби тут їх прийняти. Дуже сподіваюся, що це все скоро скінчиться. Дай боже нам всім мирного неба над головою. Не треба нас росіянам рятувати…», — каже дівчина.
«Це нас треба від росіян рятувати», — виправляє Ніку Василіса.
«Вони намагаються нас вбити»
Тетяна теж рятується від війни в Чернівцях. Пів свого життя вона прожила в Маріуполі, ще півжиття в Донецьку. В 2014 році, коли в місто прийшов «русскій мір», жінка з родиною виїхала до Києва. В 2022-му їй вдруге прийшлося тікати від «русскіх освободітєлєй». Чоловік Тетяни залишився в територіальній обороні Києва, а донька поїхала до Тернополя.
«Доньці моїй спочатку не дали довчитися в школі, зараз їй не дають довчитися в інституті. Тепер вона сидить в повному раздраї в Тернополі. Мої батьки знаходяться в Маріуполі, який вже два тижні без тепла та без світла, без води, без зв’язку, на який скидають авіабомби по 500 тонн, який постійно полірують “Градом”. В місто не заходять гуманітарні конвої, в місті немає медичного обслуговування», — каже Тетяна.
Жінка вважає, що те, що зараз відбувається в Україні це ніщо інше як геноцид українського народу.
«Я не розумію чого їм не вистачає в житті? Маючи всі ресурси планети, які тільки можна придумати. В них є 140 млн населення. В них є все, про що може людина тільки мріяти: величезні незаселені території, але вони наче стадо бабуїнів лізуть до нас, руйнують наші життя, спотворюють наших дітей, наносять якщо не фізіологічні травми, так психологічні. В мене це в голові не вкладається. Це просто геноцид в буквальному сенсі цього слова. Вони намагаються нас вбити. Поки ми існуємо на мапі, вони намагатимуться це робити. А ми зробимо все, щоб залишитися на цій мапі, а їх щоб поряд не було», — каже Тетяна.
В Чернівцях та області під потреби біженців пристосовують освітні заклади. Люди радо допомагають вимушеним переселенцям їжею, теплим одягом та добрим словом. Всі вірять, що війна скінчиться тільки нашою перемогою, і всі повернуться в мирні Харків, Київ, Маріуполь та Суми.