Україні з початку повномасштабної війни вдалося повернути з російського полону 3135 громадян у межах 51 обміну. Водночас Росія досі утримує понад 8000 українців — військових та цивільних. Ще 23 000 наших співгромадян вважаються зниклими безвісти.
ХАЦ розповідає, як родичі зниклих військових по крихтах збирають інформацію про своїх близьких, до кого звертаються за допомогою та які складнощі виникають у процесі пошуку, а також аналізує, як можна удосконалити цю систему.
Куди звертаються родичі зниклих безвісти/полонених?
“Через місяць уже буде рік, як під час виконання бойового завдання на Бахмутському напрямку зник мій чоловік, — розповідає дружина військового четвертої окремої танкової бригади ЗСУ Світлана Білоус. — Він у статусі безвісти зниклого, хоча є інформація, що перебуває в полоні”.
“Мій тато зник у Соледарі в січні 2023 року, — додає донька військового з тієї ж бригади Марина Літовка. — Спілкувалася з побратимами, які вийшли з тих позицій, але вони лише кажуть: “Ми розділилися, п’ятеро людей з ним зникли, і ми нічого не знаємо”. Зниклий безвісти вже 13 місяців”.
Світлана і Марина — координаторки родин безвісти зниклих, полонених та загиблих військових 4 ОТБр. Чоловік Світлани мобілізувався в Харкові, батько Марини — в Полтаві. Загалом у бригаді статус зниклих безвісти має 170 людей, з них 23 — підтверджених полонених.
Пошуки модерує Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, що був створений 11 березня 2022 року згідно з постановою Кабміну і підпорядковується ГУР.
З грудня 2022 року у Харкові працює його Східний регіональний центр (вул. Космічна, 21, прийом з 9:00 до 17:00). Він координує роботу Харківської, Донецької, Луганської, Запорізької, Дніпропетровської, Сумської та Полтавської областей, надаючи допомогу рідним захисників та захисниць, які потрапили в полон або зникли безвісти.
У представників Східного регіонального центру за номером 0 800 300 176 (лінія працює в робочі дні з 10:00 до 16:00) родичі зниклих безвісти військових або полонених можуть отримати консультацію та “дорожню карту” дій.
“Координаційні штаби на місцях (наприклад, як наш у Харкові) роз’яснюють, до яких органів звернутися, що робити, а чого краще не робити”, — пояснює Світлана.
Якщо рідний зник безвісти/потрапив у полон, родині потрібно звернутися до таких організацій та виконати наступні дії:
- Національна поліція України — написати заяву про розшук особи, зниклої безвісти за особливих обставин, та здати біологічні зразки родича захисника для порівняння ДНК-профілів.
- Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими — створити Особистий кабінет в інформаційній системі та наповнити його максимальною кількістю інформації (фото, відео, результати запитів до РФ тощо).
- Об’єднаний центр з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок агресії проти України (СБУ) — заповнити електронну форму-звернення щодо розшуку військовополонених та незаконно позбавлених волі осіб внаслідок агресії проти України.
- МВС України — подати анкету про зниклу безвісти особу за особливих обставин до уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та заяву на отримання витягу з реєстру таких осіб.
- Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) — подати запит про розшук, заповнивши контактний формуляр.
- Національне інформаційне бюро — подати заявку “на гарячу лінію” 1648 або за телефоном +38 (044) 287-81-65 або заповнивши на сайті форму для звернення (перевірити внесені дані можна через бот у Viber або Telegram).
- Робоча група ООН з насильницьких або недобровільних зникнень — заповнити формуляр для подання повідомлення про жертву насильницького чи недобровільного зникнення.
Родичі зниклих безвісти також звертаються до Цивільно-військового співробітництва (ЦВС) Генштабу, що займається відпрацюванням геолокації зникнення і обміном тілами. Необхідність подавати документи до кожного органу окремо ускладнює і без того нелегкий бюрократичний процес.
“Рідним дуже важко, вони плутаються в повноваженнях цих органів, забувають, куди подали [заяви], а куди — ні, подають до одного й того ж декілька разів, — розповідає Світлана. — До всіх цих органів я зверталася одразу, у процесі також подаю запити. Потрібно постійно нагадувати, що ви продовжуєте шукати, бо інакше результату не буде”.
“Ставлення як до дружини ухилянта чи до ухилянтки”
На старті пошуків надважливою є комунікація з військовою частиною. Світлана Білоус та Марина Літовка стверджують, що їм не пощастило: “комунікації мінімум”.
“Є “гаряча лінія” військової частини, але вона не вирішує жодних питань. Якщо військова частина не виходить на зв’язок, ламається “дорожня карта” пошуку — ти не знаєш, шукати в полоні чи шукати тіло. Я їздила у Дніпро у два морги, передивлялася невпізнаних, бо були тіла з “тієї” території, — розповідає Світлана.
У нашій бригаді нам відомі два випадки, коли дії військових, які зникли безвісти, військова частина кваліфікує як самовільне залишення частини (СЗЧ), і ми боремося, щоб змінили статус на безвісти зниклих, бо командири підтверджують рідним, що вони були на бойовому завданні. А в матеріалах службового розслідування пишуть, що самовільно залишили частину, тож рідні не отримують грошове забезпечення”.
“Перші місяці — це просто жах, — додає Марина. — Я телефонувала дізнатися, що сталося, мені тоді кинули: “Відступили, та не всі відійшли”, “чекайте акт службового розслідування з приводу обставин зникнення безвісти або потрапляння в полон”. Я чекала на той акт, а там була фраза одна на всіх: “Після бою не можна було визначити місцезнаходження багатьох військовослужбовців” і список. І це офіційний документ, який не несе жодної інформації”.
Листування з військовою частиною здійснюється через Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП). На цьому етапі також можуть виникнути проблеми. У Світлани військкомат спочатку не хотів приймати документи через канцелярію, а потім — видавати ті, що надіслала військова частина.
“Мені доводилося відправляти документи поштою на наше Харківське ТЦК та СП, вони зареєстрували в себе запит через два місяці після отримання, і ще практично місяць відправляли на військову частину. Тож поки воно дійде до військової частини, поки вона відреагує — вже можна вийти з полону, — нарікає Світлана.
З Салтівського ТЦК та СП я щоразу виходжу, ридаючи (хоча мене дуже важко довести до істерики), бо ставлення не як до дружини військового — тим паче, який зник безвісти — а як до дружини ухилянта чи до ухилянтки. Доходило до абсурду, що я не можу отримати копію витягу з наказу про зарахування до військової частини — вони мені пишуть, що це таємниця, яка — незрозуміло досі.
Мені довелося сходити до Координаційного штабу Східного регіону в Харкові, поїхати до Координаційного штабу в Києві, написати п’ять скарг до всіх можливих органів, потріпати нерви. Мені 34 роки, я свого доб’юся, але ж буде 70-річна жінка, чиясь мати в розпачі, якій буде важко цим займатися фізично і морально. Нам і так важко від того, що рідний зник, в полоні або загинув, а таке ставлення відповідальних органів погіршує наш стан”.
Водночас у Марини Літовки не виникло бюрократичних проблем з Полтавським обласним ТЦК та СП, куди вона звернулася за місцем проживання. Проте жодних контактів, які б стали в нагоді в її пошуках, вона там не отримала.
“У мене був лише телефон “гарячої лінії” військової частини, який я знайшла в інтернеті, а на “гарячій лінії” казали: “Звертайтеся до свого ТЦК”, — розповідає Марина. — Я приходжу до ТЦК: “У вас же є зв’язки з військовою частиною, будь ласка, скажіть, що з ним сталося!”. Мені не дали жодних контактів. Допомогло, що у тата на старому телефоні залишилася відкрита сторінка в Facebook, і я знайшла людей, яких він останніми додавав [у друзі], серед них були побратими”.
“Структури просто створюють реєстри”
Переважну більшість роботи з пошуку зниклого безвісти його родичі здійснюють самотужки. Інформацію, зокрема фото і відео, які б підтверджували перебування рідного в полоні, шукають на російських ресурсах.
“Пошук рідного — на 90% робота його родича, [українські] державні органи не відслідковують таку кількість людей, — впевнена Світлана Білоус. — Багато російських телеграм-каналів викладають [матеріали щодо українських] військових — полонених чи загиблих — рідні моніторять їх 24/7”.
У разі виявлення інформації про зниклих родичі цю інформацію надають українським державним організаціям, які зі свого боку перевіряють її, проводять фотоекспертизи тощо.
“Фактично всі ці структури займаються створенням реєстрів, накопичують дані — наприклад, скільки людей зникло безвісти, скільки полонених, — вважає Марина Літовка. — А інформацію про підтвердження полону розраховують отримати від рідних. Тобто ініціація фактичних дій пошуку відбувається з боку рідних”.
Відомості про своїх зниклих рідних треба передавати до Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ), який комунікує з російськими структурами. Лише тоді РФ може підтвердити перебування в полоні. Проте таких випадків “дуже мало”. Перебування в полоні чоловіка Світлани та батька Марини не підтвердили, але й не заперечили.
“На обмін йдуть ті люди, які є підтвердженими полоненими. Є зниклі безвісти, про яких знають, що вони в полоні — наприклад, рідні знайшли інформацію в телеграм-каналах, але вони офіційно не мають статусу полонених, — пояснює Марина. — У нашій бригаді зі 170 військових перебувають у пошуку, з них лише 23 — підтверджених полонених МКЧХ, 147 — зниклі безвісти”.
Процес пошуку та обміну також ускладнює те, що представники МКЧХ мають обмежений доступ до російських колоній.
“Наші державні органи наголошують, що відповідно до Женевських конвенцій в період війни обміни не проводяться. Проте також, згідно з ними, сторона конфлікту чи та, яка є учасником війни, має одразу підтверджувати потрапляння військових у полон. Але РФ не підтвердила їх, — підкреслює Світлана.
Ми навіть знаємо групи військових з нашої бригади, які в полоні, але їх не підтвердив МКЧХ. На жаль, [представники] МКЧХ не відвідують більшість колоній — аргументують тим, що Росія їх не допускає, і вони не можуть вплинути на неї. Але ж за їхнім мандатом, який закріплений Женевськими конвенціями, вони мають відвідувати ці колонії, відслідковувати умови полонених і порушення їхніх прав”.
Робоча група ООН з насильницьких або недобровільних зникнень, яка запросила Світлану на одне зі своїх засідань після її чисельних прохань, також поки не допомогла з пошуком.
“У робочої групи ООН три засідання на рік, за результатами вона подає запити до постійного представництва РФ, і потім воно вже розподіляє по органах РФ, куди може направити цей запит, — розповідає вона.
Я їх просила, щоб вони направили запит до постійного представництва [РФ] щодо з’ясування місця перебування мого чоловіка, але це дуже довго — відповідь можна отримати через пів року. Ми тут можемо чекати, а хлопці в полоні хіба можуть?”.
Як шукають правозахисники?
Пошуком зниклих безвісти також займається Харківська правозахисна група (ХПГ), недержавна організація. Переважна більшість запитів до них надходить від родичів із Харківської області, проте звернутися до ХПГ можуть із будь-якого регіону України.
“За два роки до нас звернулися 567 людей, щоб ми розшукали [їхніх родичів], ми знайшли приблизно третину — 170”, — розповідає директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров.
Головною проблемою під час пошуків у ХПГ називають те, що росіяни не оприлюднюють інформацію про місце утримання полонених українців. Проте, каже Захаров, іноді ці дані “пробиваються”. Для цього існує кілька способів.
“По-перше, зараз у нас є люди, які постійно відстежують через інтернет відкриті джерела, — розповідає він. — Росіяни фотографують полонених, і, маючи фото від родича, в інтернеті можна запустити пошук, чи є ще десь таке фото, і знайти, наприклад, у Курську. Там є колонія — треба звертатися туди.
Другий спосіб — це дізнатися все у тих, кого обміняли чи іншим шляхом звільнили — де вони “сиділи”, з ким тощо. Наші правоохоронні органи роблять це.
Третій способ — ми пишемо запити до органів РФ, так званих “ЛНР/ДНР” щодо розшуку цих людей. Наприклад, навіть якщо нам відповідають, що людина [перебуває] в Росії, але не кажуть, де саме — для родини, яка взагалі не знає, чи їхній родич живий, інформація, що він перебуває в полоні у РФ — це вже позитив. Далі треба шукати там”.
Захаров рекомендує родинам насамперед звертатися до Міжнародного Комітету Червоного Хреста та вважає, що, попри все, ця організація є ефективною.
“Росія з МКЧХ діє по принципу “ну давайте їм чогось дамо”. А вони, коли вже отримують інформацію в межах свого мандату, діляться нею з родичами, — каже директор ХПГ. — МКЧХ відповідає тільки безпосередньо зацікавленим особам: про чоловіка — дружині, про сина — батькам. Багато родин, наші клієнти, отримували інформацію, де за ґратами [перебуває] їхній родич, саме від МКЧХ”.
Також Захаров радить подавати заяву про зникнення безпосередньо до Нацполіції, бо в них “свої засоби”. На початку лютого 2024-го Харківська правозахисна група також запустила свою “гарячу лінію” за номером 0-800-20-2402 для пошуку зниклих безвісти.
У ХПГ та в Координаційному штабі рекомендують не звертатися для пошуку до неофіційних осіб, які обіцяють знайти їхніх родичів за грошову винагороду, та не оприлюднювати персональні дані зниклого безвісти, зокрема у соціальних мережах.
“На жаль, випадків шахрайства багато, шахраї використовують психологічний стан членів родин у своїх “схемах”, — розповідає головна консультантка Східного регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Олена Матвієнко. — Не варто публікувати дані щодо зниклого безвісти військовослужбовця у соцмережах: родина може стати жертвою шахраїв, а військовослужбовця це наражає на небезпеку в полоні з боку російських спецслужб”.
“Потрібно змінювати підходи”
Родичі зниклих безвісти та полонених військових кажуть, що спочатку їм було важко розповідати про проблеми, з якими вони стикаються. Проте зараз вони дійшли висновку, що треба говорити, бо суттєвих зрушень у системі поки не відбувається.
Світлана Білоус вважає, що насамперед “потрібно змінювати підходи” у відношенні до родичів зниклих безвісти та полонених, а також у роботі — ще до пошуку і до обміну:
“По-перше, важливо, щоб на початку шляху у військовій частині була людина, яка комунікує з рідними, розповідала відомі обставини зникнення, не ховаючи фактів, бо “ми не хочемо вас розстраювати” — це ж не той випадок.
По-друге, важко переписуватися з військовою частиною через ТЦК та СП, на цей бюрократичний момент також доводиться витрачати багато сил та часу, хоча потрібно займатися пошуком і поверненням рідного. В обласному ТЦК та СП змінилося керівництво, маємо надію, що щось зміниться і в районних ТЦК та СП.
По-третє, треба змінювати систему щодо подачі, обміну інформацією щодо рідного. [Зараз] всю інформацію потрібно подавати до всіх органів, хоча набагато простіше було б подати, наприклад, до Координаційного штабу, де вона консолідувалася, і далі вже нею могли користуватися СБУ, МВС та інші державні органи”.
Нещодавно уряд схвалив зміни до постанови Кабміну щодо діяльності Координаційного штабу — відтепер він також опікується визволенням з полону цивільних. Євген Захаров вважає, що консолідація повноважень “має спростити процес”. Загалом керівник ХПГ не береться оцінювати, чи достатньо зусиль докладають українські державні організації задля пошуку та повернення полонених.
“Останнім часом я спілкуюся з Координаційним штабом, можу підтвердити, що вони багато працюють і багато знають, — каже він. — Коордштаб з усіх органів, як на мене, є найбільш серйозним. Думаю, що так [ефективним їх можна назвати], але в мене не так багато інформації, щоб я міг стверджувати напевно”.
***
Родичі зниклих безвісти та військовополонених 4 ОТБр перебувають у різних містах, проте зараз об’єднали зусилля з пошуків, створили акаунти та групи в соцмережах. Вони діляться механізмами роботи з чисельними структурами, допомагають оформити документи, разом комунікують з державними та міжнародними організаціями.
“Ми об’єднали 130 людей [родичів зниклих безвісти та полонених], хотіли б об’єднати навколо цієї спільноти більше бригад, — каже Марина. — Щоб люди — особливо ті, які тільки стикнулися з цим, — отримували корисну інформацію, як не допустити помилок, що допустили ми, як не потрапити на шахраїв тощо”.
Спільнота родичів також влаштовує акції на підтримку полонених та зниклих безвісти в різних містах, аби привернути увагу до цих проблем. Одна з них — акція-перформанс “Два серця в полоні” — відбудеться 16 березня о 12:00 на майдані Свободи в Харкові.
“Важливо виходити на акції на підтримку полонених, зниклих безвісти. Це нагадування нашим державним органам, що потрібно вживати дії для повернення [військовополонених], нагадування суспільству, що війна триває, — каже Світлана. —
І це нагадування міжнародній спільноті, що нам не все одно, що наші рідні, українці перебувають у полоні — щоб вони також реагували і долучалися до впливу на Росію щодо повернення полонених, зниклих безвісти та загиблих”.
Дмитро Кузубов, фотографії надані героїнями матеріалу